Історія виникнення олії

Одного разу два орла замилувалися красою маленької дівчинки, викрали її й віднесли до свого гнізда, що знаходилося високо в горах, майже поруч із сонцем. І назвали орли свою улюбленицю Сурья-бай – пані-сонечко. Одного разу, коли орли полетіли у своїх справах, дівчинка вибралася з гнізда і пішла гуляти по горах. Але тут трапилося нещастя – вкололась вона об отруєний ніготь людожера і впала замертво. На щастя, поруч опинився один цар, витяг він ніготь з пальця дівчинки – вона ожила. Вражений красою, цар взяв її до свого палацу, але не злюбила дівча цариця і зіштовхнула її у ставок. Невтішно плакав цар про втрату та одного разу вийшов з палацу і побачив, що там, де втопилась дівчинка-сонце, спливла з води золота квітка, яку назвали соняшником. Так розповідається у старовинній індійській легенді про походження соняшника. Але народилася квітка не в Індії, а на півдні Північної Америки. Вчені знайшли насіння соняшнику під час розкопок стоянки стародавніх індіанців, які жили близько 2-3 тисяч років тому. Вони обожнювали соняшник і поклонялися йому. Деякі вчені вважають, що квітку люди почали вирощувати навіть раніше, ніж пшеницю. Індіанці вживали насіння соняшнику в розмеленому вигляді як борошно. Передбачається навіть, що вони вміли виробляти з насіння олію, яку використовували в хлібопеченні і в косметичних цілях.

В Європу соняшник потрапив в XVI столітті. Його привезли на батьківщину іспанські завойовники. Сонячну квітку посіяли в Мадридському ботанічному саду. Величезне суцвіття, що закохано дивиться на сонце, відразу сподобалося місцевим жителям. Не минуло і кількох років, як соняшник став неодмінним мешканцем городів у Франції, Англії, Італії, Німеччині. Спочатку соняшник розводили в Європі виключно заради його красивих золотистих кольорів. Ними прикрашали сади, парки та одяг. Навіть великий художник Антоній Ван Дейк (1599-1641), щоб привернути до себе увагу англійського короля Карла I, якого називали «Сонцем», намалював себе поряд із соняшником.

Ніякої практичної користі від квітки сонця ніхто не чекав. Радує око рослина – і за це спасибі. Щоправда, де-не-де робилися спроби застосувати його з деякою господарської метою, але з цього нічого не вийшло. Єдине, що можна було витягти з цього сонячного кола – це насіння. Їх і лузали дівчата на дозвіллі.

З часом люди знайшли рослині інше, більш корисне застосування. Англійці, наприклад, їли молоді суцвіття соняшника з маслом і оцтом. У Німеччині насіння його смажили і готували з них каву. Потім почали застосовувати в медицині і навіть намагалися зробити з насіння олію. Англійці запатентували свій винахід у 1716 році. Але справа на лад у них чомусь не пішла.
Назву квітці придумав знаменитий шведський вчений Карл Лінней. Можливо, тому, що жовтий квітучий кошик його схожий на золотий диск сонця з променями, а, може, за дивовижну здатність повертатися до сонця він назвав соняшник латинським ім’ям «гелліантус», від двох слів helios – сонце і anthos – квітка. Назва ця перейшла в усі європейські мови.

На Русі, за словами археологів, соняшник ріс тисячоліть отак вісім-десять тому, а потім з невідомих причин зник. Насіння соняшника знаходили на території Підмосков’я під час розкопок древніх городищ, що датуються VII-V століттями до нашої ери. Повернувся він сюди вже як північноамериканський “абориген”, привезений до Європи після відкриття Америки через те саме знамените “вікно”, що Петро I прорубав до Європи.

Цар Петро I, навчаючись в Голландії корабельній справі, помітив якось в Амстердамі зростаюче стебло соняшника. Такої квітки він досі не бачив і наказав насіння вподобаної рослини послати до Петербурга і посіяти в аптечному городі. Саме тоді вперше на російській землі було висаджено квітку сонця. Дивовижна квітка, висока на зріст, як сам російський цар, довгий час був у палацових садах на “декоративних ролях”. Через деякий час соняшник переступив через паркан «государева городу» і став підніматися в поміщицьких маєтках. Спочатку соняшник знову-таки служив тільки для прикраси. Потім стали лузати його насіння.

Наприкінці XVIII століття російський академік Севергін писав, що з соняшникового насіння, котре є прекрасною їжею для птахів, можна видобувати олію і готувати каву. І навіть стаття “Про приготування олії з насіння соняшника”, що з’явилася в 1779 році в Академічному щорічнику, викликала тільки науковий інтерес. Але поступово відкривалися можливості його практичного використання. Соняшник швидко поширився в Росії. З великою пошаною зустріли його в Україні. Не було, напевно, такої хати, біля якої не грав барвами цей загальний улюбленець. Потім його стали сіяти на Північному Кавказі, в Поволжі та на Кубані. Побувавши в людських руках, соняшник перетворився в культурну рослину – погладшав, зміцнів, завбільшки став двохметровим. А ще умови виявилися придатними – тепла достатньо, світла – також. От і розкошував соняшник на нашій землі більше ста років, прикрашаючи міста і села. А ось отримати з нього “користь” додумався в 1829 році простий кмітливий селянин-кріпак з Олексіївської слободи Воронезької губернії, Данило Бокарьов, вичавивши саморобною ручною олійницею кілька відер олії. Всю Росію облетіла звістка про те, що якийсь селянин отримав з насіння соняшнику чудову олію! Спочатку цьому мало хто вірив. До Бокарьова приходили люди з сусідніх сіл, щоб своїми очима побачити диво, нюхали її, мастили хліб, їли з великим апетитом підсмажену картоплю. Все було без обману. І тоді зрозуміли – даремно сміялися вони навесні над Бокарьовим «красивим, але марним» городом. Ось що написав про це поміщик Терентьєв у статті “Про поділ соняшників”: “Бокарьов, селянин графа Шереметьєва, надумав для проби посіяти в городі, так, для свого задоволення, невелику кількість насіння соняшника; коли вони виросли, Бокарьов, спробував насіння переробити на ручній олійниці і, на радість, здобув чудову олію, якої він ніколи не бачив і якої тут не було в продажу”.

Наступної весни – це вже в 1836 році – соняшник посіяли мало не навколо всієї Олексіївської слободи. З року в рік посіви збільшувалися. Через чотири роки в Олексіївці була побудована перша у світі олійниця. У 1835 році почався експорт олії за кордон. Протягом наступних 30 років успіхи вирощування соняшнику і виробництва з нього олії стали настільки значні, що промисловці заявили: вони можуть залити соняшниковою олією Балтійське і Чорне моря. У 1860 році в цьому округу було вже близько 120 олієнь.З того часу без соняшникової олії не обходились ні в одній хаті. Церква визнала її пісним продуктом, звідки і з’явилася її друга назва – пісна олія. Її в їжу вживали, на відміну від вершкового масла, баз перерви у дні посту, додавали в гречану кашу – звідси і знамените “кашу маслом не зіпсуєш”, заправляли вівсяний кисіль. У нашій країні соняшник став найголовнішою олійною культурою. Вже в 2009 році в Україні зібрали близько 6 мільйонів тонн насіння соняшнику. На сьогоднішній день наша країна є провідним світовим експортером соняшникової олії, постачаючи продукцію в 64 країни, і посідає одне з перших місць в світі з виробництва соняшника.